Болгарські села на Одещині: Зоря, де пам’ятають турецьку окупацію та увіковічнили прізвища засновників
-
-
>
-
>
-
>
8938
Найбільше болгар, які переїхали в Україну в XIX столітті через турецьку окупацію та війну між Туреччиною та Росією, оселилися саме на території Одещини.
Кореспондентка Район.in.ua побувала у болгарському селі на півдні області, щоб дізнатися, як переселенцям вдалося зберегти власні культуру та ідентичність.
У другій частині розповідаємо про село Зоря у Білгород-Дністровському районі, у Бессарабії, яке заснували болгарські переселенці. Перша частина присвячена історії про село Знам’янку, яку заснували болгари.
Ще два роки тому болгарське село вважалося чи не найбільшим селом на Одещині. Тут проживали близько 6 тисяч жителів, 97% з яких становили етнічні болгари. До 50 – 60-х років міжнаціональні шлюби тут були рідкістю. Одружуватися з жінками іншої національності почали, коли у селі з'явилися приїжджі вчительки та медикині. Навіть зараз у Зорі болгарську можна почути у магазині, на вулиці, в амбулаторії, на дитячому майданчику. У місцевій школі вивчення болгарської мови обов'язкове, діти спілкуються нею навіть на перервах.
Дістатися до села Зоря з Одеси можна автобусом, який їде у бік Ізмаїла, чи машиною. При цьому подорож може затягнутися, бо шлях пролягає через спеціальну прикордонну зону з Молдовою, де перевіряють документи. Черги приватних автівок іноді сягають декількох кілометрів.
«Каруца» на постаменті та увіковічнені прізвища перших переселенців
У центрі села зустрічаємося з завідувачкою Музею болгарської культури Іриною Стояновою. Вона живе тут з 1989 року, у Зорі вийшла заміж за місцевого болгарина та добре знає болгарську мову.
У центрі села розташований незвичний пам’ятник засновникам Зорі – бричка на кам’яному постаменті, під якою встановлена дошка з прізвищами тих, хто приїхав сюди з Болгарії. Саме на таких повозках, які болгари називають «каруца», понад 90 переселенців і дісталися Бессарабії.
На пам’ятній дошці, при цьому лише 46 прізвищ. Ірина Стоянова пояснила чому. Переселенців з Болгарії не лише звільняли від сплати податків, а й надавали безкоштовну землю. Так, на одного господаря давали 60 десятин землі, що становить понад 60 гектарів.
«Болгари, аби отримати більше землі, трохи хитрили. Вони одружували 12 – 13-річних підлітків, щоб нібито новостворена родина мала окрему ділянку землі. Звісно, при цьому діти жили до повноліття з батьками. Тому на пам’ятній табличці згадані прізвища лише повнолітніх переселенців, які вже могли жити окремою родиною», – розповіла пані Ірина.
На пам'ятнику можна побачити прізвища Атанасов, Аргир, Боєв, Влаєв. Люди з такими прізвищами й зараз живуть у Зорі.
Частина брички, куди запрягали волів, спирається на каміння. Саме з такого болгари будували тут свої хати.
За словами Ірини Стоянової, влітку біля пам'ятника завжди є живі квіти на знак того, що місцеві жителі пам’ятають про жахи турецької окупації, війни та поневіряння, які довелося пережити їх пращурам.
Життя в окупації та легенда про дівчину-сироту
Болгари, які переселилися сюди, до втечі жили неподалік від Варни у невеликих селах Подвіс та Прилеп. Назва першого перекладається, як «під горою», «під висотою», а другого – «кажан».
Болгари тікали від утисків та звірств, які чинили турки в окупації. Місцевим жителям забороняли співати пісні рідною мовою, називати дітей болгарськими іменами, ходити до церкви. Крім того, у болгарських селах турки забирали хлопчиків та віддавали їх у яничари.
«Важко повірити, але у XIX столітті у Європі існував кровний податок. Тобто, болгарська родина мала віддати хлопчика віком від трьох до восьми років, щоб вони згодом поповнювали турецьке військо. Турки вели жорсткий облік, хто з хлопців звідки родом. Тож, коли вони виростали, їх відправляли у ті села та міста, звідки колись забрали. У більшості випадках діти схожі на батьків чи найближчих родичів, тож мами та бабусі пізнавали у нових окупантах та ґвалтівниках свої синів та онуків», – розповіла Ірина Стоянова.
Існує легенда, яку в селі передають з покоління у покоління – про дівчину-сироту, батьків якої вбили турки. Коли вона виросла, то її вирішили подарувати новому намісникові, бо нікому було заступитися за дівчину. Вона побачила нового турецького намісника, якого прислали у місто, і пізнала у ньому рідного брата. Турки вкрали його ще малим.
За будь-яку непокору та супротив турки жорстоко розправлялися з місцевими жителями. Пані Ірина розповіла історію про замуровану церкву Святої неділі у місті Батак. Кажуть, ті, хто відкрив двері церкви, посивіли на місці, бо знайшли там обезголовлені тіла понад 2,5 тисяч жінок, дітей та літніх.
Турки вбили жителів міста та склали їхні тіла у церкві, яку замурували. До цього часу більш ніж на метр у висоту у стін храму специфічний відтінок: тоді вони просякли кров’ю.
У 1830 році при вирівнюванні фронту під час російсько – турецької війни, за угодою, російські військові повинні були залишити територію Подвіса та Прилепа. Разом із ними рідні домівки залишили й болгари.
Переселенці йшли у Бессарабію навесні та влітку, великими обозами, на возах везли не лише особисті речі, а й спільні жорнова та собу (переносна піч) – одні на декілька родин, гнали отари овець.
«Вони пересувалися вздовж берега Дунаю, щоб мати можливість помитися, попрати одяг. Згодом болгари опинилися неподалік від Болграда, у селі Табаки. Там їх поселили у карантинну зону для переселенців, де вони жили два місяці. Переселенців питали, скільки родин хоче поїхати в певне місце, потім підраховували кількість необхідної їм землі. Так 46 дорослих людей, чиї прізвища є на пам’ятнику, переселилися саме сюди», – розповіла пані Ірина.
Читайте також: Трупи, як снопи – в садах, на вулицях, городах: трагедія в Сагрині
Камчик – річка чи батіг?
На території тодішнього Аккерманського повіту до болгар жили татари – ногайці. Вони були кочовиками, тож сіл у сучасному значенні цього слова у них не було, існували лише стоянки. На території сучасної Зорі була стоянка Аул-Катир – з тюркської останнє слово означає «віслюк» чи «мул». Також на цій території вже жили переселені – серби та німці.
«Німці тікали сюди через релігійні переслідування. Селище Сарата, яке розташоване неподалік, – німецьке. Його заснували німці – протестанти. У них була безмежна любов до порядку у всьому. Дідусь моєї свекрухи-болгарки працював у німців. Роботу зроблену вчасно та правильно, він завжди називав «німецькою роботою», – розповіла пані Ірина.
Читайте також: Царська корона волинських німців: пам'ять про сусідів
Крім того, поруч жили молдовани й українці. Так у 1831 році переселені болгари заснували село, яке назвали Камчик. Існує декілька версій походження назви. За словами Ірини Стоянової, одна пов’язана з назвою річки у Болгарії – Камчия, яка протікала неподалік від поселень, з яких вийшли болгари.
Наразі у Болгарії є чотири села Камчи, але немає жодного Камчика. Можливо, назву змінили при записі. Однак є й інша версія походження, яку пов’язують із тим, що з болгарської «камшик» означає батіг.
«Існує легенда, що перед тим, як болгари приїхали сюди з карантинної зони, вони відправили у «розвідку» поважного та мудрого чоловіка, щоб він добре роздивився місцевість. Він їхав на коні й дорогою втратив батіг. Чоловік їхав назад і шукав таку потрібну тоді річ, тому постійно повторював: «камшик», «камшик». Місцеві, які зустрічали його по дорозі, не розуміли значення слова. Тому, коли болгари тут оселилися, всі стали називати цю місцевість Камщик або Камчик», – розповіла пані Ірина.
У 1949 році село перейменували у Зорю. За словами Ірини Стоянової, наразі питання перейменування села не виникало. Хоча деякі називають його подвійною назвою – Камчик – Зоря.
Завідувачка музею розповіла, що назву села вже асоціюють з потужними агрофірмами, які виготовляють сири, молочні продукти, ковбаси, копчене м’ясо і відомі у всьому районі. Крім того, у селі працює власна хлібопекарня. Селяни, які здають зерно місцевому переробнику, крім грошей, можуть безкоштовно брати в цій пекарні хліб.
Разом з Іриною Стояновою прямуємо до Музею болгарської культури, який починався у 1978 році з невеликої кімнати, а розрісся до великого приміщення. З 2011 року музей знаходиться під одним дахом з місцевим будинком культури.
Саме тут зберігають сотні експонатів, які власними руками створили жителі Зорі або їхні пращури. На музеї висить табличка з написом «Голямата къща», у перекладі з болгарської – велика або гостьова кімната. Саме так називають музей, де, до речі, гості бувають дуже часто. Влітку минулого року сюди навіть приїжджав міністр оборони Болгарії Тодор Тагарев, у 2018 році музей відвідали депутати Європарламенту, неодноразово тут бували представники Генерального консульства Болгарії в Одесі.
Читайте також: Між трьома державами: історія перейменування Первомайська
Болгарська бережливість та імпровізовані глечики
У музеї дуже багато посуду з глини – від глечиків до великих макітер. За словами пані Ірини, болгари у позаминулому столітті жили не дуже багато, а ще були заощадливими.
«У болгар є таке поняття, як «скритен човек» – бережлива людина, тож фаянсовий чи порцеляновий посуд у побуті майже не використовували. З глини робили не лише тарілки чи глечики, а й великі макітри, де зберігали воду. Місцеву воду, аби пити, треба було відстоювати», – розповіла вона.
За водою майже не ходили з відрами – бакирами, частіше – зі стогною. Її робили з гарбуза видовженої форми, у якого вирізали обережно серцевину та висушували. У такій імпровізованій місткості приносили воду з джерела чи колодязя.
Коли працювали на полі, брали із собою глиняний глечик із вузькою шийкою, яку затикали кукурудзяним початком. Глечик закопували у землю, аби на сонці вода не грілася. Щоб попити води, витягували початок, який закривав глечик, та пили через соломинку.
Крім того, болгари привезли із собою у Бессарабію спеціальний плуг, який допомагає обробляти землі з невеликим верхнім шаром чорнозему так, аби не підіймати нагору солончаки. З переїздом болгар на цих землях почали вирощувати баклажани, перець, виноград і тютюн.
За тим, як чоловік носить шапку, можна було визначити холостяка
Зберігають у музеї дуже багато традиційного болгарського жіночого одягу. Деяким сукням вже понад 130 років. За словами Ірини Стоянової, колір вбрання українських болгар залежав від того, з якої місцевості вони переїхали.
Так, у Зорі жінки носили жовті хустки, в інших селах можна було зустріти хустки білі або з червоними квітами. Але вбрання яскравих кольорів діставали зі скринь на свята, у будні ж одяг був чорного кольору, на знак трауру за загиблими під час турецької окупації.
До речі, червоний та білий кольори важливі для болгар, бо в їхній культурі вони символізують чистоту та здоров’я.
Всі дитячі речі прикрашали білою чи червоною нитками та вишитою восьмикутною зіркою – символом породіллі. Досі біло-червоні нитки пов’язують на зап’ястя чи вдягають помпони таких кольорів на капелюх, коли святкують прихід весни.
«Дівчата неодружені завжди одягали білу сорочку, поверх якої носили сарафан та фартух. Молоді одружені жінки носили червоні сукні з чорною смужкою внизу, породіллі – зелену. До речі, для жінок у яких вже були діти, шили спеціальні, дуже широкі сукні. Що старша жінка, то темніші речі вона вдягала», – розповіла пані Ірина.
Чоловіки – болгари, незалежно від віку, завжди носили шапки з овечої шерсті. За тим, як вони одягали головний убір можна було визначити, одружений чоловік чи ні.
«Якщо шапка висока – перед вами холостяк, а якщо придавлена чи втягнута всередину – то одружений», – додала Ірина Стоянова.
Болгари у позаминулому та навіть минулому столітті суворо дотримувалися традицій, особливо тих, які стосувалися моральності. Дорослі дуже пильно слідкували за спілкуванням молоді різних статей.
У неодружених дівчат завжди із собою була біла вишита хустка, яку вона носила за фартухом. Хустка ставала в нагоді, коли танцювали традиційний танець «хоро». Під час танцю дівчина клала руку на плече хлопцю, а щоб не забруднити йому сорочку, під долоню підкладала цю хустку. І ця хустка могла стати приводом для зустрічі та розмови наодинці.
«Хлопець міг вихопити у неї цю хустку і втекти, дівчині нічого не залишалося, як побігти за ним, аби її забрати, бо втратити вишиту власноруч річ могла дозволити собі не кожна родина. Тобто, крадіжка хустки була приводом для хлопця поговорити з дівчиною, яка йому подобається», – розповіла пані Ірина.
Жінкам не дозволяли вживати міцний алкоголь, на святах вони могли випити лише пару ковтків вина. Виключенням був лише Бабин ден або День повитух, який відзначають у другій половині січня.
За словами пані Ірини, такі традиції сформувалися під турецьким впливом, але залишилися надовго. Навіть зараз люди літнього віку, коли збираються за столом, то по один бік сідають чоловіки, по-інший – жінки. Раніше дітям забороняли сидіти за одним столом із дорослими.
Випічка із сиром на весілля та сорочка без горловини для свекрухи
Дуже багато традицій українських болгар пов’язані з весіллям. До заміжжя дівчина готувала придане – багато плетених різнокольорових ковдр, якими прикрашали віз із нареченою.
Був і такий звичай, що після вінчання наречений та наречена йдуть кожен у дім своїх батьків, де і святкують. Лише під вечір чоловік їде забирати дружину до себе додому. Цікавою була й традиція із даруванням сорочки свекрусі.
«Невістка дарувала свекрусі сорочку із зашитою горловиною. Це був натяк, що після одруження свекруха має закрити рота і не втручатися у справи молодих. До речі, ніхто зі свекрух на це не ображався. Вони вже власноруч робили виріз на сорочці й носили її. Але сукню, яку дарувала дружина найменшого сина, свекруха не носила, а зберігала в скрині. Вже після її смерті цю сорочку розрізали й одягали на покійну», – розповіла пані Ірина.
За її словами, у сучасній Болгарії саме цей звичай майже не зберігся.
На весілля у Зорі завжди готують міліну чи баницю, яку роблять з тонко розкатаного тіста, в яке завертають велику кількість кисломолочного сиру, збитого з яйцями. Цю «ковбаску» скручували равликом та запікали зі сметаною. Поверх готової міліни кладуть варену курку. Куштуючи страву, відламують шматок курки й міліни – і їдять це разом.
«На другий день весілля міліну вже подають окремо, без курки й пересипають цукром. Такою стравою обов’язково пригощають наречену, аби в неї було солодке життя», – розповіла пані Ірина.
За її словами, в Зорі вже сім років не проводили весілля за болгарськими звичаями, але традиційні страви на це свято готують.
Сурваниця, свято виноградарства та вуличні прізвиська
У Зорі за болгарськими традиціями святкують День Василя, День повитух та Трифон Зарізан – свято початку робіт на виноградниках.
Так, узимку на День Василя діти ходять по хатах із прутиком – сурваницею з кольоровими смужками на кінці. Такі прутики роблять власноруч.
«Сурваницю робить мій чоловік. Він бере гілочку акації висушує її, а потім шматком скла на кінці гілочки вистругує смужки. Кожен колір такої смужки щось символізує: жовтий – пшеницю, зелений – виноград, червоний – здоров’я, чорний – землю. Сурваницею торкалися людини, які хотіли привітати. Як правило, при цьому бажали гарного врожаю, здоров’я, тобто всього того, що символізують кольори смужок. Майже у кожному будинку і зараз зберігають ці сурваниці. До речі, якщо в родині є незаміжня дівчина, вона потайки відкриває від неї смужки та додає у воду, якою миє волосся. Вважалося, що тоді дівчина матиме гарне волосся», – розповіла пані Ірина.
Свято Трифон Зарізан відзначають 14 лютого. Саме у цей день господар перший раз виходив на виноградник для обрізки. На Трифона чоловіки декількох поколінь – дід, батько, син та онук – ішли на виноградник. Наймолодший ховався під кущем винограду, а дорослі його нібито довго шукали.
«Це було, наче гра: якщо малеча змогла навіть зараз може сховатися у винограді, то вже влітку під цим кущем сховається навіть дорослий. Потім чоловіки розповідали, скільки у кого залишилося до цього дня вина, ходили по підвалах та куштували вино, а потім обирали винного царя», – розповіла пані Ірина.
До речі, звичаї традиційних болгарських свят вона записала зі слів жительки села 85-річної Ганни Тодорової. Саме на її честь у селі назвали танцювальний ансамбль «Янка».
Крім цього ансамблю, у селі вже 50 років є оркестр «Хоро», на репетицію якого вдалося потрапити. У оркестрі грають на гадулці – чотириструнному музичному інструменті, схожому на скрипку, а також на сопілках та гайді – балканській волинці, яку роблять із козячої чи баранячої шкіри та трубки для нагнітання повітря. На таких можуть грати діти.
У болгар до цього часу зберігаються вуличні прізвиська, які дають за професією, хобі чи ознаками зовнішності або характеру.
Читайте також: Козацький некрополь в Одесі: як старовинні хрести та нові технології руйнують російські міфи
«У селі живе родина Влаєвих, яка захоплюється бджільництвом, по-вуличному їх називають Улейникови. Є прізвисько Брашно, яке походить від слова «борошно». Цю родину так називають, бо їхній дід працював на млині. Такі прізвиська передають з покоління в покоління. Або от є прізвисько Лайкує – їх так називають, бо їхня бабуся дуже швидко розмовляла. Іноді прізвиська не дають, а називають людину не за прізвищем, а іменами його пращурів – Жельов, Петрув, Іванчів, Желю – тобто, це ім’ям його прадіда, діда, батька та його самого», – розповіла Ірина.
Жителі Зорі говорять застарілою болгарською мовою
Наразі сучасна болгарська мова відрізняється від тієї, якою говорять у Зорі. У Болгарії після деокупації з мови прибрали майже всі слова турецького походження. Пращури жителів Зорі переселилися на Одещину ще до звільнення від турків, тож тут зберегли стару болгарську мову.
Коли сільський музей відвідують турки, вони дивуються тому, що чують багато знайомих слів. Сучасні болгари ж кажуть, що так розмовляли лише їх бабусі й дідусі.
«Наприклад, зараз у Болгарії кажуть на вікно – прозорець, а у нас в селі – джам. Це суто турецьке слово. Панчохи називаємо джурапі, а піч, як і в Туреччині – соба. Багато слів українські болгари перейняли з молдавської, української мов», – розповіла Ірина.
Після повномасштабного вторгнення та через близькі обстріли дехто з місцевих жінок із дітьми виїхали у Болгарію, наразі вони мешкають у Варні та Бургасі. Поки додому повертатись не планують. Так етнічним болгарам, як і їх пращурам, вкотре довелося рятуватися від війни – але тепер не в Україні, а у Болгарії.
Читайте також: Як живуть нащадки Роксолани
Наразі в Зорі працює лише один дитсадок із трьох, а кількість школярів скоротилася на майже 100 учнів.
Коли прямуємо з пані Іриною на зупинку, вона пригадує історію про те, як ще до 2014 року у музей на екскурсію приїздили люди, які мешкали на Кавказі. Один чоловік запитав, чому в Бессарабії, де велика щільність населення і живе багато національностей, не воюють, а на Кавказі постійно виникають конфлікти?
«Спочатку не знала, що йому відповісти, а потім зрозуміла – ми тут всі немісцеві, ми переселені, у цьому ми рівні й нам нема чого ділити», – відповіла вона.
Читайте також: Мусили прижитись на чужині: сім’ю Емілії Дзіпак примусово переселили на Одещину
***
Ця публікація здійснена за підтримки Фонду «Партнерство задля стійкості України», який фінансується урядами Великої Британії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю СІД Медіа Груп і не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів.
